Сергій Жадан, «Інтернат»

Цитати

…жодних прогнозів не треба: зима буде тривати довго, всі встигнуть призвичаїтися, змучитись і звикнути.

…вибираючи між смертю й бюрократією, краще іноді вибрати смерть.

— А це хто? — киває кулеметник на портрети.
— Поети, — відповідає Паша невпевнено.
— Хороші? — сумнівається кулеметник.
— Мертві, — говорить Паша про всяк випадок.
— Правильно, — сміється кулеметник, — хороший поет — мертвий поет.

Кров відтирається погано. Але відтирається.

Так пасажири, що їдуть від початку, дивляться на тих, хто підсідає дорогою: ніби й квитки є в усіх, але зайві години, проведені в купе, надають незрозумілої переваги.

Дорога розбита настільки, що їздять нею радше з поваги до її минулого.

Страх — штука невидима, але всеохопна: ніби й не бачиш жодної загрози, довкола тихо, і навіть небо вгорі відблискує металевими пластинами, а ось саме лише усвідомлення, що ти на прицілі і що в’їбати може будь-якої миті, незалежно від кольорів і рухів у небі, робить цю всю ситуацію незатишною, і хочеться далі сидіти із заплющеними очима й рахувати, скажімо, до ста, доки від тебе відійдуть усі довколишні монстри.

…завжди відкладаю все на потім, завжди не вистачає часу на найважливіше, на найголовніше, завжди від усього ухиляюсь, відходжу вбік, не маю сміливості говорити, що думаю, і думати, що хочу, коли це все вже закінчиться?

Нє, говорить він, не буде. І завтра не буде, додає. І післязавтра теж, не заспокоюється. І туди теж не буде, і звідти не буде, нічого не буде, малює він доволі печальну картину. Немає, каже. І його теж немає. І їх немає. Нікого, нікого немає! — не залишає жодної надії він.

…маючи в кишені золоті сережки, не надто охоче знайомишся з невідомими біля камер схову.

…це ж відповідальність, це ж яка відповідальність — вести в темряві маловідомих людей у незрозумілому напрямку.

Паршиво, коли від тебе йдуть жінки, думає Паша, треба було б їх зупинити. Але як зупиниш жінку? Хто може її зупинити?

Він раптом розуміє, що в місті сьогодні не побачив жодного прапора. Хіба що над танком. Але танк — об’єкт рухомий: нині тут, а завтра його вже немає. А ось вокзалам і школам стояти далі, доки не розбомблять. Ось вони й стоять — без світла, тепла й прапорів.

Бетонна долівка, бетонна стеля. Навіть після ядерної атаки можна жити. Ось тільки недовго й безрадісно.

Де вона залишила свій одяг? Де її дім? Коли вона туди потрапить? Половина з них не має домів: розбрелися довколишніми містами, вибралися звідси безкінечними вагонами, розгубилися світом. Скільки часу тепер необхідно, аби вони повернулися? А коли повернуться — чи пізнають свої доми? Адже раніше все це мало зовсім інший вигляд.

Вікна забиті фанерою. На фанері якісь знаки й попередження — про те, що вже скоєно, і про те, що скоєно буде. І що буде всім, хто тут живе, за те, що сталося й станеться. І що буде тим, хто ніколи тут не був.

Жив так, ніби коїв тяжкий злочин безпосередньо на очах потенційного свідка, який свідчитиме потім безжалісно й холоднокровно, не забувши жодної деталі, не пропустивши жодного епізоду.

Доки йдеш — доти не сумніваєшся, знаєш, що воду треба донести. А потім знову потрібно буде йти з порожніми.

Річ не в одязі, річ не в тому, що на тобі. Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо. Кинуті всіма, але нафарбовані. Кому що перепаде — те й носимо. Інша річ, що це нічого не міняє. Можна ходити в краденому секонді й почуватися королем світу, а можна мати хорошу теплу куртку й бути товстим, нікому не потрібним мудаком.

Я нікого сюди не кликав, я нікого не виганяв. Я просто роблю свою роботу. Я просто вчу дітей правильно писати. Як на мене, заняття куди важливіше за стояння на блокпостах. Блокпости знесуть, а правила граматики залишаться.

…що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати.

Паша відразу ж помічає, що змінилося за ті тридцять років, коли він був тут востаннє. Нічого не змінилося.

Справді, як в інтернаті: нічого не приховаєш, все назовні — і шпалери, і подушки. І сотні незнайомих проходять твоїм життям, не залишаючи в ньому жодного сліду. Палять чужі меблі, не знаючи, хто в цей час живе у їхніх власних домах, може, там теж хтось топить піч їхньою бібліотекою.

— Дивний ви чоловік, — починає м’яко. — Вас не зрозумієш.
— Ви просто нашої мови не розумієте, — неуважно відповідає Пашка. — Ми ж тут усі латиною говоримо.

Усі готуються до війни, яка триває далі. Кожен планує вижити, думає повернутися. Всім хочеться повернутись додому, всі люблять повертатись.