Маркіян Камиш, «Оформляндія»

Цитати

Отруйний смарагд у коштовнiй дiадемi Полiсся. Суворе похмiлля дiйсностi пiсля довгих рокiв солодких мрiй.

Закон ями: скiльки нагору не дерись, на дно впадеш за мить.

З чого почати? Мабуть, з доброї поради: нiколи не навантажуйте наплiчник до позначки сорок кiло.

Що головне в Зонi? Правильно — труба. Фалiчний символ катастроф.

Наодинцi з накуреною в димову шашку темрявою в голову лiзе всяка дурня. Я тiкаю вiд диму в сусiдню кiмнату, тягну за собою розкладачку, перечiпаюся через дохлого вовка, який років два пiдгнивав серед облiзлих шпалер в сусiднiй кiмнатi. Падаю просто на тушу. Пахне як тiрамiсу, до речi. Там i засинаю. Люблю Зону, тiльки неприємно, коли мертвi вовки поруч. Сплять.

Просто це доля, життя i бажання: валятися у прiрвi пропасницi i бачити кольоровi кошмари, салатовiшi за ряску на болотах, чорнiшi за п’явок, гарячiшi за моє обличчя, коли трясця пропасницi валить з нiг на старий матрац у прикордонному селi, у руїнах колгоспiв, серед радiоактивного залiзяччя у хащах хижого лiсу.

Методичними руйнацiями зима дозволяє ухопити плиннiсть. Час не гребує вiдшматувати кахель вiд стiн, зiшкрябує штукатурку i рясно сипле її на схiдмайданчики сотень прип’ятських пiд’їздiв. I саме Вона старається бiльше за всiх. Саме Зима лупить кулаками кахлi i колупає обличчя старим радянським фрескам. Взимку волога падає чорнотою на артефакти минулого: валяє стiльцi, роздуває паркети, здирає шпалери i скидає їх на пiдлогу. Вона не зупиняється нi на мить.

Облупленi коридори школи прикрашала фреска солдата-визволителя у гордовитiй позi на червоному тлi кровi i перемоги. Невблаганний час встиг зжерти ноги i пiдбирався до голови.

Були справжнi проблеми. Справжнi, як смак господарського мила. Сiмдесят два вiдсотки справжнього життя серед стертих i мокрих нiг, спальника i водяри перед сном.

Залiзнi велети, махiни, гiганти — називайте як хочете, але його антени заввишки пiвтори сотнi i завдовжки у вiсiмсот метрiв серед глухих полiських лiсiв — то восьме диво свiту, не менше. Башти Петронас? Фiгня. Уявiть собi тридцять Ейфелевих веж у щiльну шерегу. Ось i масштаби, як i масштаби вражень.

Сто мiльйонiв вражень не запхнеш у два мiльйони пiкселiв.

На нормальних людей покинутi будинки навiвають сум, а таких як я — присипляють i замирюють. Я знайшов тут спокiй. Спокiй замiської дачi, якої у мене нема.

Небезпека — реальна, але страх — мiй вибiр.

Адекватним людям на радiоактивнiй помийцi не мiсце. Пам’ятай про це.

Радiацiйний фетишизм як урочистий обряд iнiцiацiї в касту дебiлiв.

…немає дозиметра — нема радiацiї.

Зараз я збираю речi. О двадцять першiй нуль-нуль тридцять першого грудня я i ще один такий самий зоноголiк стоятимемо перед колючим дротом. З приводу цiєї прогулянки у мене не виникає жодних сумнiвiв. Я свято вiрю, що жодна мiлiцiя не сидiтиме цього святкового i синього вечора у голих зимових кущах, не ловитиме дрижаків в очiкуваннi туристiв, якi мають от-от пiти в Зону, аби пити там захований бехер, грiти замерзле пиво над багаттям, розведеним у пiд’їздi з уламкiв стiльцiв i полиць старезних шаф.

Буває, ганяєш по Прип’ятi пiвдня у пошуках ножа, бо свiй просрав десь по синiй динi i консерву тепер вiдкрити нiчим. Або навiть шукаєш презервативи. I що найцiкавiше — знаходиш.

Я п’ю водяру о шостiй ранку. Не подумайте нiчого поганого, просто це — єдина рiдина, яка за нiч не перетворилася на лiд.

Траєкторiї щастя плутанiшi, нiж крутi повороти гри у квача гарячим лiтнiм днем.ʼ

М’ясозамiнник життя i жалюгiдна пародiя на втрачене.

Пам’ятатиму всi цi похмурi уламки авiацiї i неймовiрнi луноходи лiквiдацiї. Вони сплять. Тут останнiй притулок металевого щастя, останнiй клондайк, який ось-ось впаде пiд тиском демонтацiй, пiд тиском планiв i норм по заготiвлi чорметiв на наступну п’ятирiчку.

Шахта лiфта в кинутiй висотцi — не тiльки смiттярка i нужник, а й плацдарм для матерiального збагачення.

Прогулянка взимку — то мандри вiд буржуйки до буржуйки.

Природнiй вiдбiр навiть i не глянув у наш бiк.

Є i свiтлi моменти: взимку завжди можна зробити чай, навiть коли у флязi порожньо, навiть на зупинцi, коли холодний i голодний вилiз iз Зони. Можна натопити пару казанiв снiгу: жижа буде брудна й огидна, навiть гартований нефiльтратами болотних калюж шлунок вiдмовиться приймати її всередину. Але можна.

Сiмнадцять-тридцять i вона не прийшла. Я перетворююся з людини, яка йде в Чорнобильську Зону в компанiї, на людину, яка йде туди сама.

Я не боюся продуктiв. Я п’ю воду з кабельної каналiзацiї, болiт i дощових калюж, тому старими бутербродами отруїтися не можу в принципi.

Тих, хто показує квиток на рейс — пускають на шару. Причому, сходити можна один-єдиний раз i на входi на квиток ставлять помiтку: за цим квитком ти вже срав.

Кому може сподобатися людина, якiй приспiчило на автостанцiї?

Масовий туризм у минуле — гарячий тур майбутнього.

Усе цi клятi дощi. Пасмур спадає щорiч, i навiть у столицi порожнi осiннi парки затягує туманом: тiльки жовте свiтло лiхтарiв проблискує маяками. Тiльки теплi плями мiського благоустрою допоможуть вилiзти з лабiринтiв мороку i впасти у м’якотi лiжка, заснути рiвно до перших, гарячих променiв лiта. Але тут вони згасли тридцять рокiв тому.

Фабула прогулянки проста до всрачки: йди собi помалу, ганяй химер в головi i сподiвайся, що скоро стрибнеш пiд всi ковдри у свiтi i забудешся на пару дiб. Вдома.

Коли береш когось на прогулянку — кидаєш собi на голову каналiзацiйний люк з дев’ятого поверху, люк зобов’язань i правил.

Вони просто дохнуть. Дохнуть на двадцятому кiлометрi i аби не визнавати своєї немочi, починають вигадувати казки про раптову травму i те, що йти треба не поспiшаючи. У всiх болить лiве колiно. У всiх.

Така собi гармонiчна сумiш стоїцизму i фаталiзму — протоколiзм.

Закони бiди в Зонi простi до всрачки: складно схопити проблеми, та схопи — i холонутимеш глибоко у болотi.

Я скажу тiльки: «Вас можна привiтати — ви порушили закон». Нiмцi спитають: «Ти тут часто. Не боїшся радiацiї?». А я вiдповiм: «Нi. Тiльки тут повз мене не пролетить життя: я живу його у найекзотичнiшому мiсцi на Землi».

Коли питають про здоров’я, я справдi не знаю, що сказати. Так, це дуже шкiдливо. Погана iдея пити воду з отруйних озер, кабельної каналiзацiї, болiт i стоячих калюж, у яких лежать мертвi косулi i старе залiзяччя. Але нас часто спiткає життя, та iнколи — смерть. Iнколи — здоров’я, а iнколи — шкода йому. I я свято вірю, що через двадцять рокiв тих хлопцiв i дiвчат, з якими я мандрував теренами Зони, — зустрiну на хiмiотерапiї в стiнах одного симпатичного київського онкоцентру. I я знаю: ми одне одному посмiхнемося. Посмiхнемося життю, яке кидає виклик i диктує, де гуляти, як жити i чим дихати. Ми ж бо — дiти свого часу. Де нам ще бути?